Цвітуть осінні тихі небеса

Біографічний нарис з ліричними і не зовсім ліричними відступами.

Прийшла довгоочікувана осінь – найулюбленіша мною пора року. Нинішньої осені, золотавого жовтня чекав як Божого провидіння. Очікував, бо позначені вони ювілейною віхою у житті дорогої моєму серцю людини, давнього товариша і духовного наставника. Осінь – час роздумів. Сподіваюсь, що ці журналістські нотатки – думи мої, зафіксовані на папері, додадуть світлих штрихів до портрету архіпастиря, богослова і неординарної людини.

По плодах їх – пізнаєте їх

Що здавалося б читець у храмі? Бубонить собі тексти церковних книг – та й годі. Авжеж. Коли читець Свято-Преображенського храму, що на околиці Харкова, читав Псалтир, в храмі панувала тиша і люди, здавалося, всотують кожне слово. Тим читцем був майбутній Владика Антоній (Фіалко). Доля привела його, уроженця Київщини, до нашого міста, якому судилося відіграти немалу роль на життєвому шляху теперішнього ієрарха і богослова. Саме Харків дав йому путівку для вступу в духовну семінарію. Саме Харківщина зустріла архімандрита Антонія у буремні і, мабуть, найважчі для нього часи наприкінці минулого століття.

Понад два роки служив архімандрит Антоній у Свято-Успенському храмі, що в райцентрі Золочів Харківської області. Його турботою і повсякденними піклуваннями стародавній Золочівський храм засяяв первозданною красою і став визначною пам’яткою віддаленого містечка. Та найголовніше – до храму потяглися люди, і не лише золочівці, а й мешканці навколишніх містечок. На великі і храмові свята велелюдні Хресні ходи виходили за огорожу храму, на вулиці. Батюшка, з дитинства закоханий у пісню, сам володів чудовим голосом. Це допомогло йому створити прекрасний хор, послухати спів якого приїздили навіть з обласного центру.

Дізнавшись про перебудову церковного життя у Золочіві та її натхненника, харківська громадськість почала запрошувати архімандрита Антонія на різноманітні заходи. Незабутні роки дев’яності. Час надій, сподівань, а ще – дискусій, суперечок у пошуках справедливості та істини.

Пам’ятаю, як навесні 1991 року, єпархіальне управління доручило архімандриту Антонію взяти участь у дискусії, що проходила в харківському Будинку вчителя. Тема її – перебудова мислення, релігійна та атеїстична свідомість. У величезному залі – яблуку ніде впасти. Інтелігенція, педагоги, студенти. Як з’ясувалося пізніше, серед присутніх було чимало атеїстів, сектантів і навіть прихильників такої екзотики, як РУН віра.

Появу на сцені православного архімандрита зал зустрів досить прохолодно, по кутках почулися злі репліки, на кшталт “та, що той піп може нам нового сказати?!” Священик говорив локанічно, але переконливо. Цитував Святе Письмо, наводив вислови відомих письменників, філософів, гуманістів. Він наче запрошував кожного замислитися, звернутися до потаємних струн власної душі. Душа, як відомо, немислима без віри, без Господа.

Проводжали архімандрита гучними оплесками. То була перемога. Після диспуту його оточила юрба молоді і священик що довго відповідав на запитання стосовно церкви і релігії.

Харківська міська газета “Слобода” запросила тоді архімандрита Антонія до співробітництва. Світським журналістам гостро бракувало знань з історії Церкви і православних традицій. Тривалий час архімандрит Антоній на громадських засадах виконував обов’язки консультанта з релігійних питань газети “Слобода”, редагував рубрику “Віра наша Православна”

По вірі вашій буде дано Вам

Промисел Божий привів тридцять років тому випускника вищого навчального закладу Василя Фіалко до Курсько-Белгородської єпархії. Старовинні міста Курськ і Бєлгород з давніх-давен були військовими і духовними фарпостами Святої Русі. У 1612 році Курськ мужньо тримав оборону від польсько-литовської навали. Згодом вдячні нащадки звели в пам’ять про відважних захисників міста Знаменський монастир. Знаменською обитель стала відтоді, як у 1618 році до неї була принесена чудотворна ікона Богородиці “Знамення”.

Століттями православні здійснювали величний Хресний хід від Знаменського монастиря до Корінної Різдва Пресв’ятої Богородиці обителі, яка була створена в 30 кілометрах від міста, на місці явлення чудотворного образу. У 1961 році Хресний хід був заборонений, а більшість курських храмів – закриті. Про все це з болем розповідали Василеві православні куряни.

Пізніше Владика Антоній згадував, з яким душевним хвилюванням він щоразу ступав під склепіння Свято-Сергієво-Казанського собору, який на той час мав статус кафедрального. Цей храм пов’язаний з іменем Серафима Саровського. Курськ ¬¬– мала батьківщина преподобного. Ще з ХIV століття на місці Сергієво-Казанського собору існувала невеличка дерев’яна церква. Під час пожежі вона вщент згоріла. Коли почали розчищати згарище, то серед попелу відшукали Казанську ікону Божої Матері, ані трохи не пошкоджену вогнем.

Це чудо глибоко вразило парафіян і вони вирішили побудувати на цьому місці нову церкву – двоповерхову, кам’яну. Верхній храм згодом був освячений на честь Казанської ікони Божої Матері, нижній – в ім’я Сергія Радонежського. Куряни звернулися до єпископа Белгородського і Обоянського Іоасафа (Горленка). Владика Іоасаф у 1752 році здійснив закладання храму. Кошти на його спорудження збирали усі парафіяни. Чимало зусиль доклав до будівництва купець Ісидор Машнін. Коли він помер, його справу продовжила дружина Агафія Машніна. Одного дня Агафія прийшла на будівництво зі своїм семирічним сином Прохором – майбутнім преподобним Серафимом. Мати вирішила показати синочку місто з висоти пташиного польоту і зійшла з ним на саму верхівку ще не добудованої дзвіниці. Прохор відійшов від матері, зробив необережний крок і зірвався з височини. У розпачі мати побігла додолу, не сподіваючись побачити сина живим. Та сталося чудо – Прохор підвівся і встав на ноги – живий і не пошкоджений. В пам’ять про цю подію в соборі освятили приділ в ім’я Серафима Саровського, а на місці падіння встановили пам’ятник з іконою Преподобного.

Вважаю глибоко символічним, що саме в цьому соборі у 1976 році розпочинав курську сторінку своєї біографії наш майбутній Владика. На той час за його плечима вже було навчання у вузі, строкова військова служба і Василеві не довелось звикати до суворих вимог правлячого архієрея, іподіяконом якого він був призначений. Обов’язки ж читця кафедрального собору він виконував залюбки. Його ретельність і старанність були помічені. У квітні 1976 році Василь Фіалко був рукопокладений у сан диякона і призначений дияконом Свято-Іоасафівського кафедрального собору міста Бєлгорода. Рік по тому він був рукопокладений у сан священика і призначений настоятелем старооскільського Хресто-Воздвиженського храму.

Бєлгородщина – давня слобідська земля, яка освячена подвижництвом святителя Іоасафа. За радянських часів ім’я нашого земляка, уродженця міста Прилуки, випускника Київської академії, видатного церковного діяча, замовчувалось. Навіть нам, студентам-гуманітаріям, було відомо лише те, що Яким Горленко (1705-1754рр.) був освітнім діячем і письменником. Правду про святого Іоасафа я вперше почув від майбутнього Владики, в ті роки – отця Василя. Він розповів мені про натхненну діяльність святителя Іоасафа по будівництву храмів, православно-релігійному просвітництву на території колишнього Дикого поля (це - нинішні Харківська, Сумська, Донецька, Луганська області). Стверджуючи Православ’я на Слобожанщині, святитель Іоасаф опікувався розвитком освіти, допомагав Харківському колегіуму, виступав проти латинізації шкіл в Україні. Ним написано чимало повчань, родинних записок, віршів. Чи не найсуттєвіший для розуміння прагнень святителя є його твір “Брань чесних седми добродътелей зъ седми гръхами”. Він був виданий у Києві 1892 року. Нині мощі святителя Іоасафа покояться у кафедральному соборі Бєлгорода.

У 2004 році, коли відзначалося 250-річчя від дня завершення земного життя святителя Іоасафа, владика Антоній відвідав Бєлгород і вклонився пам’яті видатного церковного діяча. Приємно було бачити, як зустрічали Хмельницького архієрея старенькі парафіяни, як поспішали до нього за благословінням. Вони пам’ятають, що Владика Антоній, колись натхненно служив у Свято-Іоасафівському соборі.

Тим, які люблять Бога... все співдіє на добро

Рідні місця, наче магніт, притягують до себе. Влітку 1978 року у отця Василя Фіалко з’явилася щаслива нагода повернутись на Україну. Служив священиком у Різдво-Богородичному кафедральному соборі Вінниці. До своїх пастирських обов’язків, як завжди, ставився відповідально. Через півтора роки одержав свою першу церковну відзнаку. Святійший Патріарх Пимен нагородив його наперсним хрестом. Начебто все гаразд, та душа прагнула чогось більш глибокого. Все частіше замислювався, чи здатен він до споглядального, усамітненого молитовного життя? Врешті-решт, у Великий піст 1979 року, прийняв остаточне рішення – стати ченцем, щоб усе своє життя присвятити Богу. На шостій неділі посту, у вінницькому Різдво-Богородичному соборі, його було пострижено у чернецтво з ім’ям Антоній, на честь преподобного Антонія Києво-Печерського. З особливим усердям опановував інок науку з наук – чернече буття, одвічно поєднане з непрестанною молитвою, постом і боротьбою зі своїми внутрішніми ворогами – пристрастями. До того ж , йому доводилось нести безліч послухів – бути благочинним, служити в соборі, виїздити на треби. Його духовну працю Господь не залишив приховуваною. У квітні 1982 року ієромонах Антоній був возведений у сан ігумена. Того ж таки року ігумен закінчив по першому розряду Московську духовну семінарію і був призначений настоятелем Свято-Параскевінського храму в селі Калинівка, а згодом – настоятелем Свято-Успенського храму у селі Мурафа Вінницької області.

Старовинне село на березі одноіменної річки зустріло нового священика привітно. Тодішній голова Мурафської сільради Володимир Сільвестрович Коломієць, згадує: “Хоча райком партії і зобов’язував нас вести атеїстичну пропаганду і створювати такі умови для батюшки, щоб той надовго в селі не затримався, селяни мали іншу думку. Отець Антоній підкорив нас своєю наполегливістю, працелюбністю, вмінням знаходити спільну мову з людьми. Він – по справжньому високодуховна людина”.

Працював батюшка, як то кажуть, на знос – інакше на селі не можна. Відправить літургію у храмі і поспішає до сусідньої Клекотини на треби, а звідти – до Слободи Мурафської, причащати тяжкохворого. А тут ще затіяв батюшка капітальний ремонт старої церкви – де дістати будівельні матеріали, олійні фарби, цемент?! На той час суцільного дефіциту, це дійсно була надважка справа. Відновлювали храм усією громадою. Старожил Мурафи Ольга Гаврилівна Коломієць згадує, що першим приймався за найтяжчу роботу – настоятель. Одягне робочу спецівку на підрясник і розвантажує цеглу або дошки.

Дивлячись тоді на цього заповзятого будівельника, навряд чи хтось міг здогадатися, що ця людина – архімандрит, має вищу світську освіту, а водночас і найвищу духовну – 1985 року він закінчив Московську Духовну Академію. На все воля Божа – у всій своїй красі та ще з новим позолоченим куполом, повстав відремонтований Успенський храм. Здалеку видно, як золотом виграє у сонячних променях, маківка сільської церкви. У архімандрита Антонія вистачило сил побудувати ще й просторий будинок біля храму, де й дотепер мешкає родина сільського священика. Біля церкви батюшка та його паства посадили алею берізок, заклали квітники, які милували око. Справжній острівець Неба на благодатній мурафській землі. Й до сьогодні Владика Антоній не пориває зв’язків з мешканцями Мурафи. Як розповіли Валентина Василівна і Петро Григорович Пушкарі, на храмові свята до Хмельницького приїздять делегації тамошніх вірних. Приїздять щоб зустрітися та одержати благословіння від улюбленого Архіпастиря.

Є, на жаль, люди, які по своїй натурі здатні тільки руйнувати. У Владики Антонія – інше покликання. Він з когорти будівничих. І не лише тому, що закінчив Воронезький інженерно-будівельний інститут. Не розкидати, а збирати каміння, бути зодчим – така його вдача.

Ця його вдача сповна дала знати про себе, коли в біографії священнослужителя відкрилася нова, Подільська сторінка. На Різдвяні свята 1989 року архімандрита Антонія було призначено секретарем Хмельницького єпархіального управління, благочинним І округу, настоятелем Різдво-Богородичного храму. По благословінню Високопреосвященнійшого Агафангела, Вінницького і Брацлавського архієпископа і Братславського, тимчасово керуючого Хмельницькою єпархією, архімандрит Антоній наполегливо прийнявся за нові та відповідальні справи.

У центрі Хмельницького, на вулиці Володимирській, стояв невеличкий, вєтхий Покровський храм. Православні подоляни вже давно хотіли бачити на цьому місці новий кафедральний собор. Справа ця зрушила з мертвої точки, лише тоді, коли до неї доклав свого серця і дбайливі руки архімандрит Антоній. Диву давалися подоляни, як все виходить у секретаря єпархіального управління. Ті владоможці, хто ще вчора і слухати не хотіли про будівництво православного собору, тепер ставали справжніми помічниками у цій богоугодній справі. Першим серед помічників став тодішній мер міста Іван Васильович Бухал. Його приклад небайдужого ставлення до головної будови міста наслідували й інші представники влади.
– З ласки Божої і під Покровом Пресвятої Богородиці – все можливе, будь яке добре діло здійснюється –, говорить Владика Антоній.

Свято-Покровський собор в центрі міста, що був побудований опісля семидесяти років руйнування і паплюження храмів, став не лише архітектурною окрасою Хмельницького. Покровський собор – свідчення одвічного пошуку нашим народом дороги до Храму, торжество всеперемагаючого Бога і Його ласка до нас, православних.

Народ Божий все помічає, співвставляє і оцінює. Виявленням людського визнання стало обрання архімандрита Антонія навесні 1990 року депутатом Хмельницької обласної ради. Знакова подія. От тільки не сподобалась вона тодішньому екзархові Філарету (Денисенко). Чорна заздрість не давала йому спокою – Владику Афагангела народ обрав до Верховної Ради, архімандрита Антонія – до обласної, а він, бідолашний, наскрізь заслужений, залишився без депутатського мандату. Філаретівські амбіції, егоїзм, заздрість вкупі з його “милісттю” до такої собі Євгенії Петрівни, котра сомочинно вирішувала в екзархаті кадрові та інші важливі питання – сіяли розлад у церковному житті та поневічили долі священиків, які “не прийшлися до двору”. “Аз воздам” – рече Господь. Харківський Архієрейський собор УПЦ 27 травня 1992 року зняв Філарета з посади Предстоятеля Церкви і почислив його за штат із забороною у священнослужінні.

Будьте ж милосердні, як і Отець наш Небесний

Харківський Собор Архієреїв УПЦ став доленосним для нашої Церкви та її вірних. Вільним соборним волевиявленням на чолі Української Православної Церкви було поставлено Митрополита Володимира (Сабодана) – палкого поборника канонічного Православ’я, відомого богослова, чесну і порядну людину. Новий Предстоятель рішуче прийнявся за відновлення чесних і справедливих засад церковного життя.

До нового служіння був покликаний й архімандрит Антоній. У липні 1992 року, в Києво-Печерській Лаврі, відбулася хіротонія архімандрита Антонія во єпископа Переяслав-Хмельницького та призначення його вікарієм Митрополита Київського і всієї України Володимира, Предстоятеля УПЦ.

У червні 1993 року Владика Антоній повертається до стародавнього міста над Південним Бугом вже єпископом Хмельницьким і Шепетівським, керуючим Хмельницькою єпархією. Тринадцять років його архієрейського служіння на Хмельницькій кафедрі наповнені низкою починань і подій, що свідчать про боговтілені, світлі зміни в церковному житті Поділля. Це стосується не лише обласного центру, а й найвіддаленіших сільських парафій. Стараннями Владики – зодчого, будівничого на Поділлі повстали 195 нових та будується ще 145 храмів, діє п’ять монастирів, відкрито декілка дитячих недільних шкіл і 26 християнських бібліотек. Щоліта у селах Ясківці та Головчинці працюють дитячі православні табори. У місті атомників Нетишині діє православно-просвітницький центр на честь ікони “Неопалима Купина”. За цим “сухим” переліком цифр і фактів – щоденна праця Владики, священиків, православної пастви.

З глибокою, віднайденою ще в роки молодості і пронесеною крізь життєві літа вірою у Господа нашого Ісуса Христа і Святу Його Церкву, несе своє служіння православний Архієрей Подільського краю, надаючи приклад молодим священикам і багаточисельній пастві. Речене Господом: “Будьте ж милосердні, як і Отець наш Небесний” – стало внутрішньою потребою і самого Владики, і його пасомих. Вони не уявляють свого життя без любові і милосердя до ближнього, без благодійництва.

Хмельницька Єпархія і особисто Високопреосвященнійший Антоній допомагають громадським організаціям інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної війни. Опікуються дітьми-інвалідами, дитячими притулками, співпрацюють з благочинним фондом “Доброта”.

Як журналісту, мені імпонує, що Владика Антоній з тих, хто не кричить, не галасує про свої милосердні вчинки, не рекламує свого благодійництва і це різнить його з тима, які зроблять добра на копійку, а потім платять тисячі гривень засобам масової інформації, щоб ті на весь світ “протрубили” про їхні “благодійництва”. Одного разу архімандрит Олександр, намісник Городницького ставропігіального монастиря, що на Житомирщині, сказав мені: “Напишіть про Владику Антонія як благодійника. Він не тільки допомагає нужденним своєї єпархії, а й завжди приходить на допомогу православним обителям інших єпархій. Ми молимось за нього, бо Владика надав чималу допомогу нашому монастирю”.

Мені довелось бути свідком розмови Владики Антонія з молодим священиком. На запитання Архієрея, коли батюшка в останнє провідував стареньку хвору жінку, яка багато років співала у церковному хорі, той відповів: “Люди кажуть, що вона потрохи одужує. Все ніяк не зберусь до неї в лікарню – ремонтуємо дзвіницю, часу не вистачає”. Я не з’ясовував, звідки Владиці Антонію стало відомо про хворобу старенької. Однак, його слова, адресовані священику, запам’ятались: “Не кажи, отець, що найсуттєвіше у твоєму служінні – ремонт дзвіниці, хоча ця справа є важливою. Ти завжди і попри все маєш знаходити час для хворих і немічних. Бо інакше все закінчиться тим, що все Христове повністю зникне з твого життя”.

Відомо багато виявів милосердя – відвідати хворого, підтримати немічного, допомогти сироті, нагодувати голодного. Частіше сьогодні говорять про те, хто і скільки пожертвував грошей на благоє діло. На жаль, нині ми рідко згадуємо про духовні справи милості. А це – втішити самотнього або засмученого, щиро поспівчувати тому, кого спіткало лихо. Головне ж – повернути грішника з неправедного шляху, навернути розгубленого до Церкви. Я міг би навести чимало прикладів, як Владика Антоній, коли ще був кліриком Харківської єпархії, навернув до Церкви, до Віри Православної багатьох людей. Люди, в долях яких він брав участь, назавжди залишились його духовними чадами. Й дотепер Владика не уявляє свого служіння без духовних справ милості. Через те й згадують його добрим словом на Харківщині і вельми шанують на Поділлі.

Часті богослужіння в кафедральному соборі та інших храмах єпархії, постійне проповідування Слова Божого, поїздки до близьких і віддалених парафій, відвідування будинків престарілих, лікарень, дитячих притулків та установ з виконання покарань – все це стало щоденною потребою людини, яку хмельничани шанобливо називають Архіпастирем Поділля.

Викликає подив, як тільки правлячий архієрей найбільшої і найчисельнішої єпархії (555 парафій) скрізь встигає? Як вдається йому тримати руку на динамічному пульсі церковного життя єпархії? Знайти відповідь допоможуть нам листи святителя Феофана Затворника. Він пише: “Без праці й самопримушування – ані в чому не встигнемо”.

Любов до Бога і до ближнього, ревність до богоугодного життя надихають на нелегку працю. Розповідаючи про багатосторонню діяльність Владики Антонія, не можна обминути його працю на богословській ниві. Проповіді, послання, статті в церковній і світській пресі, виступи Владики Антонія на радіо і телебаченні проникнуті головною, найсуттєвішою думкою про найважливіший предмет людського життя – спасіння во Хресті.

Колись ще на початку свого священицького служіння Владика Антоній прочитав в одній з праць святителя Димитрія Ростовського про те, як пастирі мають любити Бога: “Коли Бог сказав, що пастирі будуть по серцю Його, Він вказав і на те, що вони будуть любити його усім серцем, додержуючись Його заповідей. І якщо такими були пастирі у Вітхому Завіті, то, тим паче нині в новій благодаті пастирі повинні бути по серцю Богу, додержуючись заповідей по сердечній любові до Нього”.

Запали в душу Владики ці настанови Святителя Димитрія. Владика зібрав і вивчив чимало праць і досліджень, присвячених земному життю, служінню і духовній спадщині Димитрія Ростовського (в миру Дмитра Туптала). На жаль, ім’я святителя Димитрія мало відоме сьогодні на його батьківщині – родом він з Макарова, що на Київщині. Перу святителя належить чотиритомна “Четья – мінея”, вперше видана друкарнею Києво-Печерської Лаври в кінці XVII – на початку XVIII століть. Ця праця присвячена житіям святих. Автор розкриває святість християн, прославлених Церквою, через їхні вчинки, внутрішню боротьбу вибору між християнськими чеснотами і звабами світу. Кілька століть “Четья – мінея” слугувала настольною книгою для духовно-моральної орієнтації і виховання доброчинності.

Зацікавившись величною постаттю видатного церковного діяча, агіографа, і натхненного проповідника, турботливого пастиря і педагога – наставника, Владика Антоній підготував, а 1998 року захистив дисертацію “Святитель Димитрій Ростовський та його пастирство”. Архієпископу Антонію був присвоєний вчений ступінь кандидата богослів’я. Наступного року в Інформаційно-Видавничому Центрі УПЦ побачила світ його монографія “Святитель Димитрій Ростовський та його пастирство”. Ця книга переконує – завдяки православному світосприйняттю, її автор зумів знайти ключі до розуміння духовної спадщини Святителя, богослова, письменника. Вражає й масштаб воістину енциклопедичних знань самого автора монографії, його досконале володіння словом.

Книга Владики Антонія мала низку позитивних відгуків в пресі. Харківський релігієзнавець, кандидат філосовських наук Володимир Селевко зазначив: “Наш сучасник Архієпископ Антоній (Фіалко) створив книгу, присвячену, здавалося б, подіям давно минулих літ. Ті події не мислимі без участі в них церковного діяча Святителя Димитрія Ростовського (Туптала). Втім, духовно-пастирський досвід цієї непересічної людини є актуальним і сьогодні. Праця Архієпископа Антонія стане корисною не лише священослужителям, а й вченим – історикам, філософам, викладачам релігієзнавства та всім, хто цікавиться історією нашої держави і Православної Церкви.”

Жовтень. Цвітуть осінні тихі небеса. Яка ж ти розкішна і неповторна краса осіннього золота природи. Яка ж нескінченна, незбагненна, плідна і щедра осінь життя, коли живеш ти у великій любові до Господа і ближнього, живеш не байдуже, повнокровно і творчо. Не віриться, що нашому Владиці Антонію, який зумів зберегти молодечу вдачу та й зовнішньо виглядає молодшим за свої літа, вже ШІСТЬДЕСЯТ.

Від Господа дарована нам милість молитви друг за друга. Борони, Боже, нашого ювіляра, даруй йому здоров’я, щастя і натхнення на многая літа.

Володимир ЗНАКОВСЬКИЙ, журналіст
м.Харків – м.Хмельницький