Вельмишановні Вікторе Івановичу, Анатоліє Онисимовичу, Миколо Івановичу, Панове Генерали, Ваші Високопреосвященства, Преосвященства, всечестні отці, боголюбиві іноки і інокині, дорогі друзі, гості, улюблені браття й сестри!

Благодать та милість Божа сьогодні зібрали нас, з приводу хвилюючої та радісної події – відзначити 10-річний Ювілей Хмельницької єпархії.

10 років – період невеликий: у житті людини – це дитинство, а для історії – мить. Але історична мить, як відомо, може принести різні плоди, тож, вознісши хвалу та дяку Господу, “… що спас нас, та покликав святим покликом…” (2 Тим., 1, 9) за Його великі благодіяння і милості, яких сподобляємося ми – українці, жителі квітучого Подільського краю, з благоговінням, осягнемо поглядом нашої думки цей невеликий 10-річний період історії Хмельницької єпархії, аналізуючи минулі події та підводячи підсумки .

У сьогоднішній доповіді хочу коротко зупинитися на різних сторонах, різних гранях життя єпархії, на усьому спектрі питань, що хвилювали мене усі ці роки, як Архіпастиря, керуючого єпархією, складали частинку мого життя. Поділюся й тим, про що щоденно боліло моє серце, питаннями, які сповнювали мої робочі будні…

Маю надію, що у лиці кожного, присутнього тут, на урочистій Ювілейній конференції, я знайду доброго друга, порадника та просто людину співчутливу, не байдужу до проблем Церкви та до власного духовного життя, адже переконаний, що сьогодні тут зібралися усі, хто давно усвідомив що економічної й політичної стабільності у Державі не досягти просто словами, силовими, або будь-якими іншими “крутими” мірами, забувши про духовність та про роль релігії і Церкви у Державі; а вдивляючись в історію, гортаючи сторінки часописів, слід справедливо зазначити – Держава тривалий час ніколи не могла існувати, нехтуючи релігією і Законом Божим, таку Державу очікував неминучий крах, про що свідчать і не такі вже далекі часи гонінь на Церкву.

Тож, пропоную Вашій увазі невеликий екскурс в часопис життя Хмельницької єпархії, у її історію і сьогодення: порівняймо статистику минулого та сучасного, переживімо разом усі проблеми, пов’язані з різними аспектами духовного життя, радіймо досягненням, зупинімося на подробицях життя парафій єпархії, історії та сучасній діяльності монастирів, Православного братства Прп. Антонія і Феодосія Києво-Печерських, послухаймо про видавничу справу у єпархії, катехизаторську та духовно-просвітницьку діяльність, про місіонерське служіння Церкви, благодійність, про співробітництво єпархії з силовими структурами, а саме – про пастирську роботу з військовослужбовцями, Управлінням Внутрішніх Справ та з Держдепартаментом України з питань виконання покарань, іншими владними структурами.

Останні 10 років, промислом Божим, явилися епохою благодатного відродження нашої Церкви, коли піднялося з попелу багато поруганих святинь, коли Православна Церква повернулася до повноти свого буття і традиційного служіння Богу та Українському народу на благо нашої багатостраждальної Держави; часом, коли люди потягнулися до витоків християнства, почали реально втілювати у своє життя християнські чесноти, жити літургічним життям, відвідуючи храми й беручи участь у церковних Таїнствах.

За 10 років Церква на Хмельниччині довела, що вона не є архаїчним атавізмом, як намагалися нас вчити у школах та ВУЗах ще 20 років тому, але завжди була й залишається живим організмом, адже Її турбують усі проблеми та негаразди людського життя – проблеми громадян нашої Держави.

Тож, спочатку коротко про історію давньої Подільської єпархії з лона якої утворилася Хмельницька кафедра, що у теперішньому складі існує вже 10 років.

Подільська земля здавна, з самих ранніх історичних часів, була Православною окраїною давньої Русі, прикордонною зоною як у політичному плані - зі сторони диких степів, де гуляли різноманітні варварські племена; так і з іншої - духовної сторони, будучи оплотом корінного Православ’я проти прийшлого інославія.

Мабуть, саме роздрібненість історичних матеріалів стала основною причиною досить скупого освітлення історії Подільської єпархії у працях як церковних, так і світських діячів, але існуючі факти більш ніж красномовно розповідають про довгий, слізьми та кров’ю омитий шлях Істини Христової на теренах сивої і вічно юної Подільської землі.

Слід віддати належне нашим славетним та мужнім прабатькам, які завдяки жертовності своєї віри в Бога та вірності Православ’ю відстояли у віках нашу Праву віру та народність.

Останнім часом про давню історію Подільського краю у розрізі церковних подій написано чимало, я ж хочу зупинитися не стільки на прадавній історії Подільської єпархії, скільки на сучасних подіях - моментах позитивних і негативних, на досягненнях та планах на майбутнє.

Давня Подільська єпархія, 200 років тому охоплювала територію чотирьох сучасних єпархій – Хмельницької, Кам’янець-Подільської, Вінницької та Тульчинської. Щоб збагнути тодішні масштаби та без перебільшень її велич, слід звернутися до історичної статистики і ми побачимо, що на початку XX ст. у єпархії було 1685 храмів (з них 1416 приходських), 6 чоловічих та 5 жіночих монастирів, 400 вихованців Духовних Семінарій (а якщо порахувати разом з вихованцями приходських шкіл та училищ, то це число сягне 99 тис. 500 чол.) і по народній освіті Подільська єпархія займала чи не перше місце в імперії. Собори м. Кам’янця – Подільського на честь Св. Олександра Невського та Казанської ікони Божої Матері, зруйновані в 20-х роках, не поступалися величчю найвідомішим соборам світу.

Але богоборчеська влада не пошкодувала своїх темних сил, залишивши у спадок архієреям, керувавшим єпархією у 30-40 роки нашого сторіччя, розруху та нестачу кваліфікованих кадрів після закриття Семінарій, голоду, Громадянської та Вітчизняної війн. І взагалі існування Церкви у ті роки є яскравим свідченням саме Боговстановленності даного інституту, а ревність і турбота про народ тодішніх Архіпастирів вражає своєю жертовністю, мужністю й мудрістю, особливо у період розрухи та голодних буднів війни…

У 1945 році кафедра керуючого Подільською єпархією була перенесена у м. Проскурів.

А у 1964 році Подільська єпархія нараховувала вже лише 309 парафій, були закриті Кафедральний собор м. Хмельницького, Городищенський, Головчинецький і Сатанівський монастирі, Хмельницька кафедра була скасована, а керування парафіями було ввірене Вінницьким Преосвященним (до речі і діючих парафій тоді у Хмельницькій частині єпархії (тобто на час її закриття) було лише 139).

З 1975 року будівництво храмів у Вінницько-Хмельницькій єпархії знову відродилося з приходом сюди Архієпископа Агафангела (теперішнього митрополита Одеського і Ізмаїльського), у 1989 році з його ж благословення, в мою бутність секретарем Хмельницького Єпархіального управління, було закладено перший камінь Свято-Покровського кафедрального собору м. Хмельницького та приміщення нинішньої архієрейської резиденції (тодішнього єпархіального управління).

У 1990 році Хмельницька єпархія знову відокремлюється в самостійну, включаючи у себе усю Хмельницьку область, тобто й теперішню Кам’янець-Подільську єпархію.

22 червня 1993 року історичним рішенням Священного Синоду УПЦ під головуванням Блаженійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Хмельницька єпархія розділяється на дві самостійні: Кам’янець-Подільську і Городоцьку, й Хмельницьку і Шепетівську. З відповідним підпорядкуванням 7-ми районів Південної частини Хмельницької обл. Кам’янець-Подільській єпархії та 13 районів Заходу, Сходу й Півночі області – єпархії Хмельницькій.

Керуючим Кам’янець-Подільською єпархією тоді, у 1993 році, було призначено нині покійного Архієпископа Ніканора, Хмельницькою – мене, у сані єпископа з титулом – “Хмельницький і Шепетівський”.

На теперішній день у склад Хмельницької єпархії входять 15 благочинничеських округів, що обіймають територію 13 адміністративних районів Хмельницької області та м. Хмельницький а саме:

1. Антонінський (відокремився зі складу Красилівського) – благочинний – протоієрей Петро Коваль
2. Білогірський – благочинний – протоієрей Олександр Теравський
3. Волочиський – благочинний – протоієрей Сергій Теслюк
4. Деражнянський – благочинний – протоієрей Миколай Клімов
5. Ізяславський – благочинний – протоієрей Федір Пилипчук
6. Красилівський – благочинний – протоієрей Володимир Грушкевич
7. Летичівський – благочинний – протоієрей Михайло Стецько
8. Полонський – благочинний – протоієрей Федір Нагалко
9. Славутський – благочинний – протоієрей Петро Мельничук
10. Старокостянтинівський – благочинний – протоієрей Василь Дронюк
11. Старосинявський – благочинний – протоієрей Іоанн Задвірний
12. Теофіпольский – благочинний – протоієрей Олександр Шилюк
13. Хмельницький – благочинний – протоієрей Володимир Заєць
14. м. Хмельницького – благочинний – протоієрей Михайло Козовий
15. Шепетівський – благочинний – протоієрей Михайло Мацола

>На момент розділення, Хмельницька єпархія нараховувала 134 священнослужителя й 215 діючих парафій, якщо порівняти з теперішнім днем, то обидві цифри можна сміливо подвоїти, сьогодні в єпархії – 369 діючих парафій, 159 церков у стадії будівництва, та 256 чоловік штатного духовенства, а усього зареєстрованих общин, підпорядкованих Хмельницькій єпархії УПЦ – 528.

Розділення єпархії у 1993 році явилося вдалим вирішенням більш коректного координування влади на місцях, відтак два Преосвященних можуть в умовах зростання кількості храмів та Релігійних Громад, краще керувати парафіями області ніж це робив один архієрей. Правлячі Архіпастирі обох єпархій отримали змогу частіше відвідувати парафіяльні храми, зустрічаючись з віруючими і настоятелями, давати поради щодо вирішення місцевих проблем та питань, а також стосовно господарчої організації справ кожної зокрема парафії. Водночас єпархіальні Преосвященні отримали можливість більш ретельно підходити до кадрових питань, детально вивчати потреби створення нових громад у містах і селах області.

У 1993 році видатною історичною подією Хмельницької єпархії явилось перше відвідання її Предстоятелем УПЦ Блаженійшим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, що дало новий поштовх у служінні пастирів Святій Церкві і народу Божому, а також принесло немало духовної користі віруючим подолянам Хмельниччини.

У 1994 році почала виходити газета Хмельницької єпархії “Благовіст Хмельниччини”, яка явилася і являється до сього дня, носячи назву “Подільські єпархіальні відомості” основним інформативним джерелом про церковне життя в єпархії, віддзеркалюючи основні події в Православному світі, а також містячи публікації щодо найболючіших сучасних духовних питань для віруючих людей. На сьогоднішній день єпархіальна газета виходить накладом 5-7 тис. екземплярів щомісячно.

З самого початку мого служіння керуючим Хмельницькою єпархією, прийшлося максимально напружити усі сили, примінити усі знання і, хочу зазначити й чесно признатися, приходилося й приходиться нелегко.

Справа полягає у тому, що після 70 років гонінь на Св. Церкву дуже важко налагодити належним чином духовне життя, відбудувати зруйновані храми й монастирі, привити людям любов до Бога й Церкви, відродити забути традиції, словом воцерковити народ. Воістину, пройде більше ніж 70 років, поки Православ’є повстане з руїн у всій своїй величі. Божою милістю я у свій час здобув вищу архітектурно-будівельну освіту, що суттєво допомогло і сьогодні допомагає мені у несенні важкого і відповідального архіпастирського служіння.

У квітні місяці 1995 року виповнилося 200 років з дня заснування Подільської єпархії. Хмельницька єпархія відзначала 200-річчя 27-28 травня 1995 року. У ці дні єпархію своїм візитом почтив Блаженійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УПЦ, також прибули й інші Архієреї, щоб розділити з подолянами цю духовну радість. На честь свята відбулася науково-практична конференція і концерт духовної музики та співу в приміщенні музично-драматичного театру ім. Петровського, а наступного дня - у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Хмельницького урочисте Богослужіння, яке очолив Блаженійший Митрополит Володимир, після чого усе духовенство та віруючи вирушили вулицями міста до к/тру “Сілістра”, напроти якого Блаженійший Митрополит Володимир заклав перший камінь на місті будівництва нового Свято-Миколаївського храму-пам’ятника на честь 50-річчя Великої Перемоги у ВВВ й 200-річчя заснування Подільської єпархії. Після хресного ходу та закладки каменя був даний для усіх учасників урочистостей святковий обід. Сьогодні тут вже збудовано невеликий храм, де регулярно здійснюються Богослужіння та ведеться будівництво нового, величного храму, що стане прикрасою міста.

Різдво-Богородичний Городищенський монастир

У 1995 році неймовірними зусиллями вдалося відродити першу чернечу обитель у єпархії – це Свято-Різдво-Богородичний чоловічий монастир с. Городище Шепетівського округу. Давня обитель, існувавши ще з 16 сторіччя у роки Радянських гонінь припинила існування (1964 р.) і на її території облаштували лікарню для душевнохворих. Так саме у 1995 році вдалося повернути 1-й корпус у власність Церкві, а точніше це був напівзруйнований невеликий будиночок лікарняної лабораторії, де і поселилися перші монахи і послушники, яким доводилося спати лише по декілька годин на добу, працюючи на відбудові святині. Нажаль, але й дотепер, коли вже і зроблено чимало, вкладено значні сили та кошти, незважаючи на Укази Президента України, не всі корпуси передані законному власнику, монастир продовжує співіснувати з обласною психлікарнею № 2, що суттєво й негативно впливає на побут чернечого життя.

Повинен сказати, що на сьогоднішній день Свято-Рідво-Богородичний чоловічий монастир суттєво відрізняється від тих важких часів, коли робилися лише перші кроки у його відбудові – тут не лише відновлено два храми – Свято-Різдво-Богородичний – основний та храм на честь Різдва Іоанна Хрестителя – “теплий” храм для зимових Богослужінь, але й облаштовані для насельників опалювані келії, санвузли, братська трапезна, є дві – столярна та слюсарна майстерні, гараж для автомобілів, підсобне господарство. Братія монастиря обробляє 1,8 га землі, забезпечуючи себе усіма необхідними продуктами харчування на увесь рік.

В обителі здійснюються щоденні Богослужіння, читається чернече правило, ведений внутрішній устав, відроджуються старі традиції побуту та спільного життя братії в монастирі.

26 серпня, у день свята на честь ікони Божої Матері “Сімистрільна” в обителі з 1999 року відродилася давня традиція – торжество на честь місцево-чтимої святині – копії цієї давньої ікони Богородиці, про яку свідчать не лише старожили с. Городище, але й усі історичні літописи. У цей день для спільної молитви в монастир з’їжджаються священнослужителі та прочани не лише з Хмельницької, але і з сусідніх – Житомирської та Рівненської областей.

Преображенський Головчинецький монастир

1996 рік ознаменувався відродженням ще однієї святині єпархії – Свято-Преображенського жіночого монастиря с. Головчинці Летичівського округу. Це живописне місце на березі Південного Бугу також ще з 16 сторіччя привабило погляд своїх засновників, але і цей монастир не явився виключенням у роки тотального знищення духовності і на його території у 1922 році облаштували школу-інтернат для дітей з порушенням психіки та дітей-сиріт. У роки ВВВ в монастир повертаються кілька монахинь, але з приходом радянський військ його знову закривають. Обитель зазнала значної руйнації за років радянської влади, але, з Божої волі, у 1996 році на виконання наказу Президента України про повернення Церкві її колишніх приміщень, був переданий 1-й корпус, а також Свято-Онуфрієвський храм обителі законному власнику. Саме тоді, 14 серпня 1996 року, тут здійснилося перше, з часів закриття, Богослужіння. На сьогоднішній день активно ведеться відбудова святині – відремонтовані житлові корпуси, де споруджено новий дах, замінена штукатурка, настелені нові поли, встановлені нові вікна та двері, підведена вода, працюють санвузли, у келіях тепло; замінені штукатурка, поли, вікна й двері, та завершено розпис Свято-Онуфрієвського храму, де було також встановлено новий дубовий іконостас, новий престол та жертвеник; споруджена оградова стіна; на подвір’ї монастиря є своя свердловина, що постачає питну воду; споруджено нові сараї для господарчих цілей; ведеться благоустрій території. У монастирі є підсобне господарство, вантажний та легковий автомобілі, сестри обробляють 10 га орендованої землі, забезпечуючи себе необхідними продуктами харчування на весь рік. Це історичне місце ознаменоване й тим, що Предстоятель УПЦ Блаженійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України народився саме у цьому живописному краї квітучого Поділля – у селі Марківці, Летичівського р-ну, межуючого з Головчинцями через р. Південний Буг. На території монастиря відродилася й місцево-чтима святиня – чудодійне джерело Прп. Онуфрія Великого, на яке щороку, 25 червня, у день пам’яті Преподобного, з’їзжаються прочани не лише з Хмельницької, але й з прилеглих областей – Кам’янець-Подільської та Вінницької. На сьогоднішній день ведеться благоустрій території навколо джерела, планується спорудження каплиці та купальні, але основною проблемою є те, що влада, нажаль, не поспішає передавати Церкві усю територію монастиря та джерела, що належали Їй раніш та відселяти школу-інтернат, таке відношення, а також постійні сутички з агресивно настроєним директором школи-інтернату часто дестабілізують відродження чернечого життя у цьому мальовничому краї на березі Південного Бугу.

Славутський жіночий монастир

Дещо перериваючи хронологію, у цьому розділі доповіді хочу сказати і про створення ще однієї нової обителі на честь Святої Праведної Анни у м. Славута. Ця обитель, за бажанням чисельних віруючих, що бажали відродити чернецтво у цьому регіоні, була створена у 2001 році. Потрібно зазначити як важко організувати чернечу общину на голому місці, як це сталося у Славуті, але тут вже є невеликий будинок з опалюваними келіями, де проживає 8 послушниць, у цьому році освячено новий храм на честь Св. Прав. Анни. Попереду ще багато роботи по облаштуванню внутрішнього оздоблення храму, ремонту чернечого корпуса, благоустрою території обителі, а також з організації чернечого життя та побуту.

Свято-Кресто-Воздвиженський Старокостянтинівський монастир

Розповідь про відродження чернечого життя на теренах Подільського краю була б неповна, якщо не згадати про Свято-Хресто-Воздвиженську обитель м. Старокостянтинів. Монастир тут ще офіційно не зареєстрований з причини спірних питань щодо належності споруд обителі, але ченці тут вже оселилися, ведуться щоденні служби, відроджується чернечий побут, місцеві мешканці вже потягнулися у храм, жваво підтримуючи благу справу відродження монастиря.

Обитель має свою давню та цікаву історію, адже започаткувала своє буття як Хресто-Воздвиженський храм ще у 1570 році, будучи збудована князем Костянтином Острозьким. Після смерті князя (+1608 р.) споруда храму перейшла до домініканського ордена, адже син князя К. Острозького Іоанн (у латинстві Януш), отримавши у спадок місто Старокостянтинів, зрадив Православну віру та віддав латинянам цей храм, збудувавши при ньому ще ряд споруд для облаштування монастиря… (дані згідно історичного нарису “Город Староконстантинов…” Н. Теодоровича, вид. Почаїв, 1894 р.). За років правління атеїстичної влади у приміщеннях храму та навколишніх споруд монастиря було розміщено місцевий райвідділ міліції, який минулому році перейшов у нове приміщення, а згідно рішення 13 сесії міської Ради м. Старокостянтинів від 25.04.2000 р., на виконання Указу Президента України, приміщення повинні були бути передані Церкві, але, незважаючи на чисельні звернення мешканців Старокостянтинова в органи місцевої влади та до Президента, своє рішення адміністрація міста виконувати не поспішає, рівно як і не збирається встановити історичну справедливість, будучи заангажована націоналістичними ідеями…

Але, незважаючи на проблеми, чернече життя за останні 10 років в єпархії все ж відродилося, ведучи чисельну паству до спасіння та залучаючись до духовно-просвітницької та місіонерської діяльності єпархії. Люди Подільського краю з ентузіазмом потягнулися до нових та відроджених обителей, які почали відігравати у релігійному житті народу не аби яку роль, возносячи молитву за наш багатостраждальний народ та піднімаючи дух не лише людям, що живуть поруч, але й прочанам з навколишніх сіл, міст та областей, які, долаючи значні відстані, відвідують обителі, прагнучи знайти тут усамітнення, щиру молитву та духовне окормлення. Чисельні прочани, за мірою можливостей, допомагають відроджувати чернече життя на теренах давнього Поділля, вносячи свою лепту в благу справу відродження Української духовності.

У 1996 році, виконуючи благословення Святійшого Патріарха Олексія II та Блаженійшого Володжимира, Митрополита Київського і всієї України, в Хмельницькій єпархії були створені відділи з благодійності і місіонерства, катехізичний відділ, відділи по роботі з військовослужбовцями, з молоддю, та з духовного окормлення осіб, що вчинили злочини та відбувають покарання у виправно-трудових колоніях та слідчих ізоляторах Хмельницької області, а також багато недільних шкіл на парафіях єпархії.

Вважаю за доцільне зупинитися детальніше на кожній галузі діяльності єпархіальних відділів, що дозволить зробити певні висновки щодо сучасної ролі Православної Церкви у житті різних верств населення на Поділля та про її місію в умовах специфічного середовища нашої молоді, в Армії, будинках престарілих, тюрмах та слідчих ізоляторах. Ролі, яка, за словами Патріарха Сергія (Страгородського), свідчить про те, що і у сучасному світі Церква залишається незмінною, вірною своїй вічній задачі – в будь-яких історичних умовах запалювати у серцях людей Божественний вогонь, що зійшов ще у день П’ятидесятниці на апостолів, а також – нагадує, що не існує у світі і найменшого куточка, що знаходився би поза межами Божественної волі; тож, і для християн не може бути нічого випадкового, ніщо не повинне бентежити їх, приводити до відчаю.

Катехизаторська діяльність

Основною задачею єпархіального відділу освіти є здійснення аналізу, узагальнення й розповсюдження церковного досвіду щодо роботи у сфері духовної освіти та моральної місії в умовах сучасного суспільства; взаємодія у різних питаннях науково-методичного забезпечення, виховального та освітнього процесу з загальноосвітніми та вищими навчальними закладами; розробка методичних рекомендацій з використання духовного потенціалу у справі просвіти віруючих, а також – вдосконалення духовної освіти священнослужителів.

Одним з напрямків роботи єпархіального катехізичного відділу є просвітницька діяльність, спрямована на зміцнення духовної безпеки в умовах експансії деструктивних сект на Україні. Працівники єпархіального освітнього відділу регулярно беруть активну участь в науково-практичних конференціях по обміну досвідом у вивчені та протистоянні розповсюдженню тоталітарних сект. Практично працюють, розповідаючи віруючим людям про пагубні наслідки “духовної всеїдності”, звертаючись на сторінках єпархіальної газети до широкого загалу читачів зі статтями, розкриваючими сутність різних нових псевдо-релігійних течій та формувань, основна небезпека яких міститься у тому, що більшість з них вносить розлади у психіку людини, призводячи до психосоціальних проблем, а у “кращому” випадку - до розриву з сім’ями та духовного дисбалансу тих, хто шукає для себе нових, легких, простих, не вимагаючих особливого подвигу та роботи над собою та сьогодні таких модних і супер-сучасних, релігій та вір.

Виступаючи на педагогічних семінарах різних рівнів, робітники єпархіального відділу освіти завжди наголошували і наголошують на неприпустимості нав'язування учням шкіл та Вузів оккультно-магічних вчень та ідей під виглядом впровадження різних псевдонаукових дисциплін, таких як валеологія, “Екологія душі” та т. ін., які прагнучи сучасними методами демократії та свободи “просвітити” учнів, наносять їм душевну шкоду, даючи сумнівні поняття про будову світу та безцеремонно торкаючись питань статевого виховання. Тим більше, школа не повинна бути місцем пропаганди сектантських доктрин, зокрема так захопившого сучасну інтелігенцію, вчення Олени та Миколая Реріх, Блаватської, “Діагностики карми” Лазарева та т. ін.

Серед проблем роботи єпархіального відділу освіти на сучасному етапі є закон про відділення школи від церкви, отже це нерідко стає на заваді священнослужителям вільно відвідувати середні школи, профтехучилища, технікуми та Вузи.

У роботі єпархіального освітнього відділу велика увага приділяється інформаційній агресії, яку ми спостерігаємо у теле-радіо просторі, а це і низькопробність кіно та відео продукції, існування безлічі різного роду телевізійних шоу, що пропагують розбрат та насильство. Тож, на єпархіальних зборах, виступи представників катехізаторського відділу завжди закликають, священнослужителів на місцях, вести роз’яснювальну роботу щодо захисту особистості від так званого “духу часу”, який нерідко пронизує юні душі відвертою ворожнечею не лише до релігії, але й до справжньою культури та мистецтва.

У рамках освітньої роботи, стали вже доброю традицією виступи священнослужителів єпархії в канун Двонадесятих та Великих свят з проповідями по радіо та телебаченню.

У ряді Вузів міста Хмельницького, таких як Гуманітарний інститут, інститут Регіонального управління та права, Національна Прикордонна Академія ім. Б. Хмельницького, кооперативний технікум, а також у Свято-Покровському Хмельницькому кафедральному соборі існує добра традиція проведення конференцій, семінарів та круглих столів з питань духовної освіти і співробітництва Церкви з різними Державними структурами та Її відношення до проблематики удосконалення Державних законів та стосунків з органами Державної влади, на яких з доповідями виступають священики, підкреслюючи велику роль Церкви в освітньому процесі, процесах законотворення та відбудови нашої Держави.

Учні недільних шкіл, навчаються по програмах, рекомендованих єпархіальним освітнім відділом, вивчають “Основи Православної культури”, а також введення у предмети: катехізис, Церковна історія, літургіка, історія Нового та Старого Заповітів.

Невеликий колектив під назвою “Православний дзвін”, що складається з особливо обдарованих вихованців Недільної школи Свято-Покровського кафедрального собору, під керівництвом режисера В. К. Полякової, готує до різних церковних свят та подій духовно-поетичні композиції, які вже давно полюбилися народу, де у тонкому синтезі церковної поезії, музики та співу, глядачі можуть перейнятися глибше усією величчю істинного Православ’я. Гурт “Православний дзвін”, свідчачи сучасному світові про істинність Православної віри, виступає у військових частинах, лікарнях, притулках, будинках престарілих, школах, середньо-спеціальних навчальних закладах, у Вузах та навіть в тюрмах не лише на території єпархії, але і за її межами. Такі виступи мають не абияке значення, адже у серця багатьох людей, які, можливо, ще й не зробили свого остаточного кроку до Церкви, сіється вічне сім’я істини, яке згодом дає паростки віри і духовності.

Для поліпшення духовної освіти парафіян Свято-Покровського кафедрального собору м. Хмельницького, при соборі була створена бібліотека духовної літератури, яку одразу полюбили хмельничани – викладачі та студенти, учні шкіл та ліцеїв, науковці та пенсіонери. Кожен бажаючий у соборній бібліотеці може отримати відповіді на хвилюючі його запитання, кваліфіковану консультацію професійного бібліотекаря, попрацювати у читальному залі з виданнями XVIII-XIX сторіч, подивитися відео та послухати аудіо касети релігійного змісту.

Робота з молоддю

Для більш коректної роботи зі школярами та студентами при єпархіальному управлінні було створено відділ по роботі з молоддю на парафіяльному та єпархіальному рівнях.

Співробітники цього відділу спрямовували усі сили для того, щоб зацікавити молодь, виховану у поза-церковному середовищі, питаннями віри, показати, що між усіма людьми існують невидимі грані, що поєднують їх, що Церква не є просто історичним заповідником, вірою бабусь та забобонним вченням мракобісів, але живим організмом, який допоможе їм вирішити духовні проблеми, знайти точку опори та вірно самовизначитися у сучасному світі, сповненому руйнівних для душі небезпек.

Далеко непроста сьогоднішня місія у середовищі сучасного підростаючого покоління – цю істину усвідомлюють усі працівники відділу по роботі з молоддю, адже більшість з учнів та студентів отримали освіту вже на пострадянському просторі, у часи повалення усіх існувавших досі авторитетів. Наша молодь, нажаль, стала відкритою до сприйняття будь-якої релігії та ідеології, їхні душі вже не турбує почуття покаяння перед Церквою, яка знаходилася у гонінні, яке є у їх батьків, і тому боротьба за духовно дезорієнтовані душі молоді буде довгою та напруженою.

Підбираючи кадри для роботи з молоддю я завжди керувався кількома критеріями – це, насамперед, чистий, гідний для наслідування, образ життя, певні навички місіонерської праці і неодмінно педагогічний дар, здібність бути лідером, адже відсутність однієї з цих якостей прирече християнську місію у молодіжному середовищі на невдачу. І ще, кажучи словами відомого місіонера преподобного Макарія (Глухарева): “Місіонер не може мати засмучене лице”.

Тож, виступаючи на зустрічах, працівники єпархіального відділу по роботі з молоддю акцентували особливу увагу молодих людей та їх викладачів на сумному факті сучасності, адже сьогодні такою популярною є втеча від реалій сьогодення у жорстокий світ голлівудської маспродукції, в ілюзорну атмосферу так званих “тусовок” і “шоу”, а пізнавальна функція телебачення успішно замінена на дисфункцію – астрологічні прогнози, пропаганду насильства, розбрату, тощо.

Не дивлячись на проблеми у роботі з молоддю є і позитивні тенденції. Однією з відмітних рис молоді завжди було і є прагнення брати участь у діяльності одного з молодіжних об’єднань. Так, притягуючи все більшу кількість молоді до Православної віри, представники духовенства, регулярно брали участь в урочистостях з нагоди прийняття нових членів у козацьку общину, яку створили викладачі зі студентами Хмельницького Гуманітарного інституту. Юнаки та дівчата, що вступали до лав юного козацтва, отримавши благословення у священика, урочисто обіцяли служити во благо ближніх та твердо сповідати Православну віру.

Робітники єпархіального молодіжного відділу, не нехтуючи висновками соціологів, що у переважної більшості молоді присутнє бажання брати участь у суспільно-корисній праці, регулярно організовували молодь, у тому рахунку і юних козаків, для організації прибирання території Свято-Покровського кафедрального собору, а також допомоги літнім людям, відвідання будинку престарілих зі спеціальними благодійними програмами.

“Відсутність виховання, - за словами А. С. Пушкіна, - є коренем зла”, тож, виступаючи на телебаченні я неодноразово висловлявав переконання, щодо позитивної ролі введення нехай навіть факультативного, ознайомчого, курсу предмета “Основи Православної культури” у школі. Припускаю думку, що це стане першим суттєвим кроком на шляху релігійного виховання сучасної молоді.

Можна сміливо зазначити: шкільна педагогіка завжди мала спільні задачі з Церквою. Всесвітньо відомі вихователі дітей та юнацтва неодноразово попереджали про неефективність безрелігійної освіти та виховання підростаючого покоління.

Тож, ми дивимося у майбутнє з оптимізмом, роблячи все від нас залежне, щоб не втратити нашу чудову молодь та бачити все більше й більше справжніх християнських сімей та благочестивих юнаків і дівчат за молитвою у храмах єпархії.

Пастирська робота з військовослужбовцями

Ми живемо у переломний та відповідальний момент, коли перед нами відкрився шлях відродження історично притаманних нашому народові ідеалів та цінностей.

На протязі усього, пройденого нашою Державою історичного шляху, Православна Церква завжди турбувалася про духовно-моральний стан нашого війська й благословляла захисників Вітчизни на ратний подвиг.

Церква завжди була з народом та армією. Церква надихала українську державність, армія відстоювала життя й гідність Вітчизни, а військові завжди прагнули духовно осмислити свій подвиг та обов’язок. Церква і армія завжди допомагали Україні у минулому, їм у плідній співпраці предстоїть будувати та зміцнювати її і у майбутньому.

Прийшла пора відроджувати давні духовні традиції в армії, закликати Божу допомогу на людей, що виконують борг воїнської честі та героїзму, відродити благородство й повагу до людської особистості у відношеннях між солдатами та офіцерами, виховувати у солдатах та курсантах військових училищ і академій свідомість необхідності порядку та дисципліни, відтворити у суспільстві шану до людини у військовій формі, яка з честю та мужністю захищає нашу Вітчизну.

Тож, і єпархіальний відділ по роботі з військовослужбовцями, створений для кращої духовної опіки солдат та офіцерів, зібрав священників, що ясно усвідомлюють необхідність плідної праці на ниві духовної роботи у нелегких сучасних умовах.

Так, з 1995 року продовжується добра традиція виділення Архієрейської стипендії найкращим учням Академії Прикордонних військ ім. Б. Хмельницького, регулярні зустрічі священників єпархії з вихованцями та професорсько-викладацьким складом Академії на круглих столах, присвячених питанням духовної сфери, а також в канун Великих свят. У Національній Академії прикордонних військ ім. Б. Хмельницького за допомогою єпархіального управління були облаштовані 2 спеціалізованих класи духовної просвіти, створений військово-науковий центр духовності та культури, невелика бібліотека духовної літератури при кафедрі суспільно-економічних дисциплін і молитовна кімната.

Продовжується добра традиція участі священнослужителів у церемоніях прийняття військових присяг як курсантами-прикордонниками, так і солдатами строкової служби у військових частинах міста Хмельницького та області, а також благословення юнаків, що відбувають до місця несення служби з призовних пунктів військкоматів. Священнослужителі єпархії беруть участь і в урочистих церемоніях випуску молодих офіцерів Прикордонної академії.

Варто відзначити, що основна робота з відродження капеланської служби в армії ще попереду і хочу висловити надію на співпрацю у цій сфері з Державою, а сьогодні усі священнослужителі, задіяні в роботі з військовослужбовцями, роблять усе від них залежне для того, щоб допомогти вирішити духовні проблеми солдатам і офіцерам Української армії та завжди готові прийти до них на допомогу, дати духовну пораду, вирішити наболілу проблему.

Пастирська робота з Держдепартаментом України з питань виконання покарань

Усім відомо, що християни покликані бути законослухняними громадянами земної Вітчизни, за словами святого Апостола Павла “Нехай кожна душа кориться вищій владі, адже нема влади, яка не від Бога; влади, які існують, встановлені Богом”(Рим., 13, 1). Але людська гріховність породжує злочини – порушення границь, встановлених законом.

Основним джерелом злочину є ненормальний стан людської душі: “Бо з серця виходять: лихі думки, вбивства, перелюб, розпуста, крадіжки, злосвідчення, хула.” (Мф.,15, 19).

Профілактика злочинності можлива насамперед через виховання та активну духовну просвіту, спрямовані на утвердження у суспільстві істинних духовних та моральних цінностей.

Так, прагнучи працювати з повною віддачею, священнослужителі - працівники єпархіального відділу по роботі з Держдепартаментом України з питань виконання покарань, регулярно відвідували чотири колонії області та слідчий ізолятор м. Хмельницького, своєчасно проводячи тут Богослужіння, сповідь, молебні і навіть вінчання, втілюючи у життя положення угоди УПЦ з Держдепартаментом України з питань виконання покарань.

Потрібно віддати належне начальнику управління Держдепартаментом України з питань виконання покарань у Хмельницькій області – генерал-майору Якимчуку Т. В., завдяки мудрому керівництву якого у трьох колоніях області збудовані та діють Православні храми, 1-й камінь четвертого храму у колонії с. Райківці вже закладено восени цього року.

Храми у 31-й колонії м. Ізяслав та у 98-й колонії с. Кліментовичі освятив Блаженійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, нагородивши за величезний внесок у справу духовного виховання спецконтингенту, Голову Держдепартаменту України з питань виконання покарань - генерал-полковника Льовочкіна В. А., генерал-майора Якимчука Т. В., начальника управління у справах релігій Хмельницької ОДА – Блажевича Ю. І. церковними орденами, а також грамотами багатьох працівників карно-виконавчої сфери Хмельницької області.

Зміцнюючи добрі та дружні стосунки з керівництвом Держдепартаменту України з питань виконання покарань в області, священнослужителі єпархії брали участь в урочистих зустрічах керівництва і ветеранів Департаменту з молодими працівниками.

В рамках співпраці у справі духовного окормлення засуджених, з великим успіхом проходять у колоніях області виступи художньо-самодіяльного колективу недільної школи Свято-Покровського кафедрального собору м. Хмельницького “Православний дзвін”.

Слід зазначити - Церква сьогодні покликана активно поновлювати взаємодію особливо з органами кримінально-виконавчої системи, адже при відсутності в людини позитивного морального ідеалу, який Православіє являє в Особі Господа Ісуса Христа та Святих угодників Божих, ніякі методи ні примушування, ні погроз та кари не зможуть зупинити злої волі. Щоб були помітні результати “зовні”, потрібно виховувати людину “зсередини”…

Сьогодні Церква звертає особливу пастирську увагу на дбайливе та чуйне відношення до злочинців, які відбувають строки в колоніях та тюрмах. Жорстоке відношення до них здатне породити, або штовхнути їх на нові злочини.

Основний зміст покарання не в виправленні людини, слово “виправлення” якось не дуже вичерпує виховну роль, краще сказати у допомозі – допомозі стати на новий життєвий шлях - шлях покаяння, бажання почати нове життя…І у цьому мета Церкви та Держави єдина: Церкви – вилікувати гріховну виразку; Держави – змінити злочинця, допомогти йому стати на новий життєвий шлях з новими орієнтирами, без порушення закону.

Церква не виступає суддею людини, але лише турбується про її душу і саме тому розуміє кару не як помсту, але як метод внутрішнього очищення падшої людини.

Так, з точки зору Церкви, позбавлення волі повинне дати людині можливість переоцінити власне життя, щоб повернутися на свободу внутрішнє новою, а праця, в ідеалі, повинна виховувати в душі звичку до порядку та відповідальності.

Ми сьогодні мусимо чітко усвідомлювати, що немає чужої біди і болю, якщо ми люди віруючі, ми знаємо, що і радості і біди у нас спільні, лише торкаються вони не всіх водночас, а Св. Церква радіє радістю Небесною і про одного грішника каючогося (Лк. 15, 10), тож Вона усім простягає руку допомоги.

Місіонерська та благодійна діяльність

Церква Христова ніколи не була і не є закритим інститутом, навпаки – для Неї характерна максимальна відкритість, адже саме Православна Церква пропонує духовні цінності для усіх людей усього світу.

Церква гостро реагує на усі суспільні процеси, даючи їм оцінку у світлі Передання, Православних догматів та канонів. На цьому шляху Церква закликає усіх своїх вірних чад активно сповіщати навколишньому світові Євангеліє правди, тобто займатися активною місіонерською роботою.

Божою ласкою, ми переживаємо новий період розвитку та активізації місіонерської та благодійної діяльності. Православний християнин не може повноцінно існувати не творячи справи милосердя та не займаючись проповіддю Слова Божого, адже це й є органічним проявом його духовного життя.

Тож, за останні 10 років Хмельницька єпархія приділяла особливу увагу місіонерству та благодійності, маючи перед собою високі приклади видатних місіонерів з історії минулого нашої Церкви та єпархії.

У рамках місіонерської та благодійної діяльності працівники місіонерського відділу єпархії регулярно відвідують будинки престарілих, будинки малюка, знедолених та хворих людей на дамах, приносячи з собою не лише скромні подарунки, але, насамперед, несучи їм радість та благу звістку Євангельського вчення.

Співпрацюючи з Хмельницьким центром допомоги інвалідам на дому, священнослужителі єпархії регулярно здійснюють Таїнство сповіді і Причастя Святих Христових Тайн на домах у цих хворих, одиноких людей.

Для покращення та кращої координації благодійної діяльності при Хмельницькому єпархіальному управлінні у 1999 році було створене Православне братство Прп. Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Членами братства стали парафіяни міських храмів, викладачі середніх шкіл та вузів, підприємці, робітники сфер культури та просвіти.

Основні напрямки роботи братства – це допомога дітям-сиротам, спецшколам, інтернатам, будинкам престарілих та лікарням.

Братством та єпархіальним управлінням регулярно здійснюється матеріальна допомога продуктами харчування, одежею та фінансами таким установам та організаціям:

• товариству сліпих м. Хмельницького
• обласному центру реабілітації та побутового обслуговування пенсіонерів
• обласній спілці ветеранів ВВВ
• обласній клінічній лікарні
• обласному онкодиспансеру
• обласній психіатричній лікарні
• обласному шпиталю для ветеранів ВВВ
• фонду соціального захисту та реабілітації дітей-інвалідів
• обласному кардіологічному диспансеру
• приватним особам
• багатодітним сім’ям

Так, лише у 2000-2003 роках фінансова допомога приватним особам та фондам становила більш ніж 15000 грн., не рахуючи допомоги продуктами харчування, яка вимірюється не однією тонною.

Велика роль у веденні місіонерської діяльності відводиться єпархіальним засобам масової інформації. Сьогодні на території Хмельницької єпархії регулярно видається дві газети – це газета “Істина” Парафіяльної Ради Свято-Різдво-Богородичного храму м. Славута та газета “Подільські єпархіальні вісті” – засновником якої є Хмельницьке єпархіальне управління. Зі сторінок єпархіальних газет подоляни можуть дізнатися багато цікавої інформації щодо різних аспектів сучасного життя Церкви, про відношення Церкви до поза церковних релігійних та суспільних формувань, про актуальні проблеми, які повстають перед віруючим народом з введенням нових форм обліку платників податків та багато іншого. Газета “Подільські єпархіальні вісті” виходить щомісячно накладом 5-7 тисяч примірників.

* * *

Продовжуючи тему відбудови храмів єпархії варто згадати те, що у 1996 році було передано у власність Церкви будівлю Свято-Георгієвського храму м. Хмельницького, що по вул. І. Франка, на колишній території В/Ч А – 0610. Власне, з величного храму залишилася лише “коробка”, без даху, дзвіниці, без вікон і дверей, але промислом Божим та великими зусиллями на сьогоднішній день – це красень-храм, який було піднято у прямому розумінні з руїн, який прикрасив собою місто. Потрібно зазначити, що споруда Свято-Георгієвського храму є історичною для м. Хмельницького, тому що його було збудовано на честь 400-річчя Проскурова і за історією, саме тут вінчався відомий письменник Купрін.

У 2001 році, завдяки турботі колишнього міністра оборони О. Кузьмука та командувача Західними військами генерала-полковника Чернілевського будівля Свято-Георгієвського храму стала відкритою зі сторони вулиць І. Франка та Толстого, адже саме за їх командою Церкві була передана територія 0,75 га, та демонтовані господарчі споруди і бокси, які загороджували храм і псували архітектурний ансамбль.

У роки атеїстичної пропаганди територія Хмельницького єпархіального управління перестала належати Церкві і за останні 10 років прийшлося багато подбати про її розширення та благоустрій, для цього були викуплені у власників гаражі, адже саме тут, біля храму та приміщення управління, було створено гаражний масив. Таким чином до 1998 року було викуплено та демонтовано 6 гаражів, а у 2001 році збудовано нове адміністративне приміщення де розташувалися канцелярії, редакції єпархіальної газети та інших структур та відділів єпархіального управління.

Зимою 1999 року, в канун 2000-річного Ювілею Різдва Христова, Православні віруючі Хмельниччини отримали присвячену цьому великому Ювілею, книгу, яка явилася моєю скромною працею, будучи темою кандидатської дисертації, і носить назву “Святитель Дімітрій Ростовський та його пастирство”, яка набула нової актуальності особливо у сучасній духовній ситуації, тому що Церкву і сьогодні хвилюють ті ж самі питання, що і у часи Свт. Дімітрія Ростовського (а це 18 ст.), тож, для кожного православного читача образ Ростовського Святителя є зразком християнського життя та вірним прикладом для наслідування.

У 2000 році широко по усій Україні, також і в Хмельницькій єпархії відзначався 2000-річний Ювілей Різдва Христова. В багатьох селах та містах єпархії пройшли урочисті заходи: освячення пам’ятних знаків на честь 2000-річчя Різдва Христова, спільні церковно-світські конференції. У районних центрах Шепетівці та Ізяславі до цієї події було освячено нові величні храми.

Взагалі, майже у кожному райцентрі єпархії побудовані, або ведеться будівництво нових великих нових соборів, які замінили собою маленькі церквушки і хоча це робиться неймовірними зусиллями, але – це є позитивним зрушенням нової епохи, епохи відродження духовності подолян.

У 2001 році великою історичною подією для усіх Хмельничан та мешканців області було проведення Всеукраїнського хресного ходу, який відвідав Хмельницьку обл. 30-31 липня та пройшов містами Волочиськ, Хмельницький, Летичів, відвідуючи села й парафіяльні храми. У м. Хмельницькому вийшло коло 3000 чол. зустрічати хресний хід на в’їзді у місто. Несучи великі святині не лише Українського, а й усього Православного народу, такі як Києво-Печерська, Почаївська, Боянська, Казанська, та ін. Ікони Божої Матері, хресний хід підніс духовність наших людей, нагадав про велич прабатьківської Православної віри і затвердив у її сповіданні усіх, хто робить лише перші кроки до Бога й у Церкві.

Віхою в історії Подільського краю стало також літом цього року закладення першого каменя, будівництво та освячення нового храму у с. Дятилівка Славутського р-ну, на Батьківщині колишнього міністра оборони України – О. Кузьмука, у якому взяли участь Предстоятель УПЦ Блаженійший Митрополит Володимир, голова Хмельницькою облдержадміністрації В. М. Лундишев, інші посадові особи, представники світської та церковної влади.

Словом, за останні роки ми спостерігаємо, не дивлячись на певні проблеми, позитивну тенденцію відродження віри Православної на Поділлі. Так лише з 1993 року я особисто освятив 68 храмів, здійснив 125 священничеських хіротоній, а у Духовні Семінарії та училища України взяли направлення більш ніж 250 юнаків, чиї серця прагнуть до Бога, служити Святій Церкві та народу Божому.

Церква та Держава,/p>

Церква сьогодні міцно стає на ноги, хоч і не завжди ми зустрічаємо розуміння наших проблем владою, але відрадним є факт відродження духовності, за словами відомого церковного отця, вченого та правознавця єпископа Никодима (Мілаша), “для спрямування людський законів… до мети, яка призначена промислом Божим, Бог дарував державній владі силу, щоб вона рукою, озброєною мечем правди і справедливості, вела людей в Ім’я Його благим шляхом”, так хочеться, щоб ці слова стали керівними як для нас – церковних ієрархів, так і для влади, тому що після довгих років гонінь, хочеться бачити симфонію у нашій роботі, відчувати взаємопідтримку та розуміння.

Апостол Павло писав: “ …хто противиться владі, противиться Божому устрою… Роби добро і отримаєш хвалу від неї… Тож, давайте усім потрібне: кому подать – подать, …, кому страх – страх, кому честь – честь” (Рим. 13, 1-7).

Відповідно вченню про Богом встановлену державну владу, Церква радить своїм чадам коритися земній владі і, більше того, молитися за Державу, незалежно від того, чи підтримує вона Церкву.

Церква і Держава мають різні функції та різні способи досягнення мети, і фактично незалежні один від одного, але ця незалежність не має абсолютного характеру. “Церква не є від світу цього, але вона у світі і її членами є члени Держави, отже мусять водночас виконувати як закони церковні, так і державні”. Єп. Никодим (Мілаш).

Юридичний статус Церкви у Державі визначають державні закони. Були моменти в історії, коли Держава займала явно ворожу позицію щодо Церкви, але, як правило, така Держава довго не існувала і в своїх же інтересах приєднувалася знову до Церкви, потребуючи духовної і моральної сили і підтримки.

Часи, які характеризуються в історії симфонією церковної і державної влади, влучно описуються у 6-й новелі Св. Юстиніана: “Найбільші блага, даровані Господом є благо священства і царства, з яких 1-ше, священство, дбає про справи божественні, а друге – царство – про справи людські і обидві влади, виходячи з одного джерела, є прикрасою людського життя”.

Сьогодні місіонерським служінням Православ’я, що керується заповітами Давньої Церкви, є її участь у суспільних процесах, висловлення думки щодо сучасних проблем економіки, екології, етики відношення людини до людини і усе це спрямоване для вирішення актуальних проблем сучасного світу.

Однією з наших сучасних задач є створення такого синтезу у християнській культурі, який став би творчим відображенням абсолютної істини Православ’я у мінливому сьогоденні.

І на закінчення хочу висловити надію про подальшу плідну співпрацю і взаєморозуміння Церкви і влади. Бачачи тут сьогодні так багато наших шановних керівників, друзів, людей не байдужих до майбутнього України, хочу думати, що майбутнє принесе щастя нашим людям, порозуміння на усіх рівнях між Церквою та Державою, між різними конфесіями України, мир, злагоду нашій вільній Державі.

Маю надію, що незабаром, як у старі часи, Православна Церква та її місія у суспільстві, стануть керівним духовним фактором в історії нашого рідного Подільського краю та Української Держави.

Тож нехай благословення Господнє перебуває з усіма Вами!

Дякую за увагу.

Керуючий Хмельницькою єпархією Української православної Церкви.