Високопреосвященнійший АНТОНІЙ,
Архієпископ Хмельницький і Шепетівський,
керуючий Хмельницькою єпархією
Української Православної Церкви,
кандидат богослов’я

Історія всесвітнього Православ’я не знає іншого такого тривалого періоду гонінь на Православну Церкву, як період Радянської доби. Гоніння ці характеризуються особливими масштабами, жорстокістю та зухвалістю. Відомі історії інші періоди гонінь були локальними і, як правило, не тривали більше кількох років, так, навіть гоніння Діоклетіана і його приємників, що почалися у 303 році, і відомі в Церковній історії як найжорстокіші, тривали у Римській імперії лише 8 років…
Переслідували за сповідання віри Христової усіх – від дітей, яких вчили атеїзму зі школи, забороняючи не лише відвідувати храми, але навіть носити натільні хрестики, до глибоких старців, які вже і не могли ходити від похилого віку та хвороб ... І все це тривало 70 років – починаючи з 1917 – го і закінчуючи добою перебудови 80-х.
Радянська влада з перших днів свого існування поставила задачу повного знищення Православної Церкви, про що свідчить лист В. І. Леніна членам політбюро під грифом “цілком таємно” від 19.03.1922 року, де, зокрема, говорилося: “…изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть произведено с беспощадной решительностью… чем большее число представителей реакционной буржуазии и духовенства удастся нам по этому поводу растрелять, тем лучше” (Архивы Кремля, кн. 1. Политбюро и Церковь. 1922-25 гг., М.-Новосибирск, 1997, стр. 143).
Але найважчою для України була доба 20-30-х років ХХ сторіччя, яка не лише відома сумними фактами жорстоких репресій духовенства та віруючих, але й жахливим голодомором, який спричинили непомірно високі вимоги зер-нозаготівель. Як показав Всеволод Голубничий, Україна у 1933 році реально виконувала 38 % плану зернозаготівель усього Союзу РСР, а за півтора року в мирний час тоді загинуло від голоду 7 мільйонів осіб. Валовий збір зернових в Україні, наприклад, у 1932 році становив 147 млн. центнерів, тоді як план хлі-бозаготівель по республіці за вказівкою Сталіна становив 267 млн. центнерів. Очевидно, Україна навіть при усій жорстокості заходів та повному вилученню зерна, змогла виконати цей план лише на 50,9 %, результатом чого стала поста-нова ЦК КП(б)У від 19.02.1932 р. “Про заходи боротьби з куркульським впли-вом в колгоспах і сільських парторганізаціях”, в якій, зокрема, зазначалося:
1. Встановити занесення на чорну дошку колгоспів, які злісно сабатують здачу хліба по державному плану;
2. Провести чистку сільських парторганізацій, до 1 грудня організувати 1100 бригад активістів для викачки хліба;
3. Для посилення хлібозаготівель направити в села 600 випробуваних, стійких більшовиків;
4. Заборонити видачу хліба на трудодні до виконання плану хлібозаготі-вель.
Занесення села на “чорну дошку” означало повну ізоляцію його від усіх інших населених пунктів, від будь-якого матеріального, продовольчого, проми-слового постачання, закриття сільмагів, заборону колгоспної і індивідуальної торгівлі. Перекривалися патрулями усі дороги, нікого не впускали і не випуска-ли з сіл, закривалися школи, пошти, млини, розбивалися жорна, а це фактично означало масове фізичне знищення населення.
Думки істориків з приводу причин голодомору неодностайні – де-хто вважає, що голод був для Сталіна засобом послаблення української національ-ної свідомості, боротьбою з “… соціальною базою українського націоналізму – приватним сільським господарством” (як про те писала у 1930 році одна з про-відних комуністичних газет), інші говорять, що так Радянська влада намагалася боротися з “приватновласницькими інстинктами” українців, а можливо і одна мета зумовлювала іншу, але результат був страшний – гинули мільйони людей!..
Вартим уваги аспектом голоду було й те, що тривалий час цей факт на-магалися взагалі викреслити з суспільної свідомості, адже радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Система робила з кожного і злочинця і жертву водночас, спогади одного сільського вчителя розповідають нам про жахливі речі, як на полях, де земля родила рясні врожаї хліба, охоронці ловили опухлих від голоду “ворогів” і радянська влада до них застосовувала “справедливу кару”, щоб вороги й контреволюціонери знали її міць і силу її гнівного караючого меча.
У наслідок примусових хлібозаготівель у 1921-1922 рр. України (особли-во Правобережну) охопив голод, епідемії, які уряд використав для реквізиції церковних цінностей і майна, руйнування храмів, репресій проти духовенства і віруючих. Для обгрунтування мотивів вилучення церковних цінностей ВПВК видав грабіжницькі декрети “Про цінності, що знаходяться в церквах і монас-тирях” від 27.12.1921 та “Про порядок вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим”.
Наприклад, у Києво-Печерській Лаврі у цей час було конфісковано 2417 діамантів, 1106 смарагдів, 1345 рубінів, 41 сапфір, 64 кг золота, 11200 кг срібла. До вересня 1922 року з храмів на Поділлі конфіскували 499712 золотників 24 долі срібних виробів, а у зв’язку з забороною церковного дзвону – дзвони масо-во знімалися з храмів (за даними: Слободянюк П. “Українська Церква”, вид. Хмельницький, 2000 р.).
Вилучення цінностей, як правило, супроводжувалося репресивними заходами зі сторони військових та цивільних організацій щодо священників та віруючих – їх переслідували, конфісковували майно, арештовували, ссилали. На чолі пограбувань храмів в Україні стояв голова ВУПВК М. Скрипник та центральна комісія по вилученню культових цінностей, що була створена у квітні 1922 р., на місцях працювали губернські і волосні комісії і спецкомісії. Таким чином, за виключно короткий термін з пограбованих церков були вилучені предмети з платини, золота, срібла, коштовного каміння, які не лише були Православними святинями, та не одне сторіччя свято зберегалися нашими віруючими предками у храмах та соборах України, але це були предмети, які складали й велику матеріальну та художню цінність. Процес вилучення цінностей проводився без фахової допомоги істориків та мистецтвознавців, внаслідок чого унікальні творіння минулого були нерідко просто утилізовані, що явилося не лише актом кощунства та вандалізму з релігійної точки зору, але й злочином проти багатовікової історії та культури нашого народу.
У 1921-1922 рр. радянська влада розпочала фізичну розправу з Церквою – реквізицію культових цінностей, необгрунтовані репресії проти священно-служителів і віруючих по сфабрикованих звинуваченнях, закриття і руйнування храмів, непомірні податки. По усій Україні покотилася хвиля масових репресій серед священиків. У листі членам Політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ле-нін наголошував, як згадувалося вище, на необхідності масових розстрілів “представників реакційного духовенства”. Органи ГПУ мали завдання посили-ти антирелігійну пропаганду через округові ради безбожників, збільшувати кі-лькість секретних відвідувачів через віруючих та притягати до агентурної робо-ти в ГПУ самих священиків. ГПУ-НКВС контролювало церковні справи вико-ристовуючи для цього величезний аппарат сексотів.
Образ вождя-безбожника був особливо страшний тим, що він став взір-цем для виховання абсолютно безбожної людини, всупереч майже тисячолітній історії України як колиски християнства. Це страшно деформувало суто людсь-ку і християнську мораль, куль¬туру, духовність, привело до масових людських жертв, практичного винищення найк¬ращого генофонду української нації.
Населення Подільського краю (за даними П. Слободянюка), священики, активні віруючі в багатьох випадках позбавлялись своїх прав у виборах до міських і селищних рад, які проводились починаючи з 1925-1928 рр. Так, вчені підрахували, що у 1926-1927 рр. офіційна кількість таких позбав¬ленців у 7 містах Поділля становила 14,1 тис. чоловік ( в середньому 15,4% від взятого на облік вибіркомами населення). У селищах міського типу кількість офіційних позбав¬ленців перевищувала 14,3 тис. чол. і становила вже в середньому 33,6% взятого на облік населення. Однак фактично від виборів було усунуто 40,2 тис.чол. у містах і 36,7 тис. чол. у селищах, що в середньому складає 41,2% по містах і 64,4% по селищах. Отже, половина населення міст і сіл Поділля була позбавлена права голосу на виборах, в т.ч. й з релігійних мотивів.
Кульмінацією жорстокості, етнокультурного геноциду, християнського віровбивства, цілковитого спустошення Церкви стали масові політичні репресії 20-30-х років. Масові вбивства, каторжні роботи мільйонів віруючих українців, їх переселення і де¬портації здійснювались не тільки за національною чи політичною ознакою, а й через віру в Бога, релігійну мораль, сповідування релігії своїх предків.
Карально-репресивні органи відносили священнослужителів, віруючих до так зва¬ного, неблагонадійного контрреволюційного елементу. Тому провокації, слідкування, жорстокий адміністративно-ідеологічний контроль за життям, релігійною громадськ¬істю, ізоляція і знищення церковних активістів призвели до незворотніх духовно-реліг¬ійних втрат. Практично в довоєнні роки всі релігійні храми часи були закриті, а священнослужителі й актив пастви - репре-совані.
Ряд релігійних активістів звинувачувались у шпигунстві, сіонізмі, анти-державній діяльності і пропаганді, тероризмі, шкідництві. Особливий розмах репресій, відкритого свавілля і беззаконня розгортається після постанови ЦВКСРСР від 10 липня 1934 р., що заснувала «особливі наради» – позаконсти-туційний позасудовий орган політрепресій, пізніше були створені так званні «двійки» і «трійки». А інша постанова ПВК СРСР від 1 грудня 1934 року зо-бов’язувала слідчі органи завершувати справи у 10-денний термін, розглядаючи їх у судах без участі підсудних та захисників, перегляд справ не допускався, а смертні вироки виконувалися відразу після оголошення.
Сьогодні важко і, навіть, неможливо підрахувати, скільки було зіслано, переселено, засуджено чи розстріляно священнослужителів та громадян за релі-гійними переконаннями. За офіційною статистикою в Україні лише за 1936-1938 рр. жертвами політичних репресій стало понад 800 тис. осіб.
Великою національною трагедією в Україні стало здійснення політики масової колективізації сільського господарства. Це був небачений духовно-етнічний геноцид українського народу. Так, взимку 1929 року на Північ було вивезено понад 70 тис. сімей з України.
В січні 1930 року, наприклад, бюро Шепетівського КП(б)У прийняло рі-шення про закритття церкви у с. Плужному і виселення 800 сімей. Це виклика-ло заворушення селян, результатом чого став арешт 427 чоловік, окремих з яких було розстріляно.
Зрозуміло, церква стояла на заваді антиукраїнізму, антинародним мето-дам колективізації, морально-політичному цькуванню і фізичному знищенню селян.
Одразу після голодомору 1934 року у Києві було знищено цілий ряд уні-кальних пам’яток культури – Михайлівський Златоверхий монастир, Братський монастир на Подолі і колишня Духовна Академія при ньому, Десятинна церква, Трьохсвятительська церква, Аскольдова могила та інші визначні церковні святині.
З поширенням колективізації все більшого розмаху набирав насильниць-кий тиск на церкву: проводилися репресії проти священиків, яких звинувачува-ли в контреволюційній діяльності, закривалися храми, майно розкрадалося, культові цінності конфісковувалися, а богослужбові книжки та інша література релігійного змісту просто спалювалася. Окружним адмінвідділам заборонялося реєструвати нові релігійні громади, не дозволялося добудовувати і навіть ремо-нтувати храми, а старі молитовні будинки та культові споруди закривали по причині їх аварійного стану, заборонялося збирати і витрачати гроші для будь-яких релігійних цілей…
У 1938 році була закрита церква на цвинтарі у м. Проскурові (що по вул. Кам’янецькій), а у 1940 храми у селах Фрамполі і Кадіївцях Ярмолинецького р-ну, Везденьках, Орлинцях, Пахутинцях Чорноострівського р-ну, Давидківцях, Аркадіївцях, Масівцях Проскурівського р-ну та багато інших.
Священиків виселяли з квартир, обкладали нейморівними податками. На-приклад, за свідченням П. Слободянюка, священик с. Білогородка Григорій Со-ловей був змушений платити квартплату у розмірі 211 крб.
У 30-х роках в Україні було закрито 75-80 % усіх храмів, а на початку 40-х у Вінницькій, Хмельницькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, До-нецькій областях не залишилося жодного храму. З 1710 храмів Київщини зали-шилося 2, з 28 монастирів не діяв жоден, а з 1435 священників служило лише 3.
Підводячи підсумок вищесказаного, варто відзначити, що нелюдські ме-тоди знищення релігійних, етнічних та культурних цінностей українського на-роду, найкращого генофонду української нації в період 20-30 – х років 20 сто-річчя не залишать байдужою жодну мислячу людину.
Цей жахливий та кровавий період історії нашої Держави ознаменувався цілим сонмом новомучеників і сповідників, імена багатьох з яких відомі лише Богу.
Схиляючи глави у молитві за усіх постраждавших в годину гонінь право-славних християн, а водночас і підносячи молитви до новомучеників і сповід-ників землі нашої, замислимося: яке велике протистояння здійснила Правосла-вна Церква тоталітарному сатанинському режиму! Адже метою його було зни-щення національної самобутності українців, викреслення з пам’яті народу його багатовікової історії та культури, заміна традиційної релігійної свідомості атеї-стичною істерією. Дійсно, усі сили аду були тоді спрямовані на знищення віри та духовності, але тисячі простих віруючих християн, непомітних священно-служителів та єпископів ціною своєї мученичеської крові відстояли у пеклі ра-дянської тоталітарної машини віру Православну, про яку засвідчили усьому світові. Вдивляючись у фотокартки репресованих дивуєшся – які гарні та сми-ренні ліки! З якою вірою вони гідно пройшли свій життєвий шлях! Наприкінці 2-го сторіччя християнський апологет Тертуліан сказав крилаті слова: “Кров мучеників – сім’я християнства”. ХХ сторіччя рясно вкрило цим сіменем нашу багатостраждальну землю, а зараз нашою основною метою, я вважаю, є доне-сення цього семені до людських сердець, можливо, саме молитвами новомуче-ників, які загинули з іменем Христовим на вустах у ті буремні роки, Господь сьогодні дає нам благодатний час для відродження української духовності та культури, тож, наш борг перед минулим – засіяти це благодатне сім’я істини у серця людей – особливо сьогоднішніх юнаків і дівчат, щоб принесло воно свій благодатний плід сторицею.