Високопреосвященніший Антоній
Митрополит
Хмельницький і Старокостянтинівський
Главная arrow СМИ о Владыке arrow Цвітуть осінні тихі небеса
Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський

Содержание
Главная
Биография
Приемная
Награды
Послания
Интервью
Поздравления
Книга
СМИ о Владыке
Обращения
Карта сайта
Контакты
Труди Митрополита Антонія

«З молитвою та смиренням…»

Цвітуть осінні тихі небеса Версия в формате PDF Версия для печати Отправить на E-mail
Оглавление
Цвітуть осінні тихі небеса
По вірі вашій буде дано Вам
Тим, які люблять Бога... все співдіє на добро
Будьте ж милосердні, як і Отець наш Небесний

Тим, які люблять Бога... все співдіє на добро

Рідні місця, наче магніт, притягують до себе. Влітку 1978 року у отця Василя Фіалко з’явилася щаслива нагода повернутись на Україну. Служив священиком у Різдво-Богородичному кафедральному соборі Вінниці. До своїх пастирських обов’язків, як завжди, ставився відповідально. Через півтора роки одержав свою першу церковну відзнаку. Святійший Патріарх Пимен нагородив його наперсним хрестом. Начебто все гаразд, та душа прагнула чогось більш глибокого. Все частіше замислювався, чи здатен він до споглядального, усамітненого молитовного життя? Врешті-решт, у Великий піст 1979 року, прийняв остаточне рішення – стати ченцем, щоб усе своє життя присвятити Богу. На шостій неділі посту, у вінницькому Різдво-Богородичному соборі, його було пострижено у чернецтво з ім’ям Антоній, на честь преподобного Антонія Києво-Печерського. З особливим усердям опановував інок науку з наук – чернече буття, одвічно поєднане з непрестанною молитвою, постом і боротьбою зі своїми внутрішніми ворогами – пристрастями. До того ж , йому доводилось нести безліч послухів – бути благочинним, служити в соборі, виїздити на треби. Його духовну працю Господь не залишив приховуваною. У квітні 1982 року ієромонах Антоній був возведений у сан ігумена. Того ж таки року ігумен закінчив по першому розряду Московську духовну семінарію і був призначений настоятелем Свято-Параскевінського храму в селі Калинівка, а згодом – настоятелем Свято-Успенського храму у селі Мурафа Вінницької області.

Старовинне село на березі одноіменної річки зустріло нового священика привітно. Тодішній голова Мурафської сільради Володимир Сільвестрович Коломієць, згадує: “Хоча райком партії і зобов’язував нас вести атеїстичну пропаганду і створювати такі умови для батюшки, щоб той надовго в селі не затримався, селяни мали іншу думку. Отець Антоній підкорив нас своєю наполегливістю, працелюбністю, вмінням знаходити спільну мову з людьми. Він – по справжньому високодуховна людина”.

Працював батюшка, як то кажуть, на знос – інакше на селі не можна. Відправить літургію у храмі і поспішає до сусідньої Клекотини на треби, а звідти – до Слободи Мурафської, причащати тяжкохворого. А тут ще затіяв батюшка капітальний ремонт старої церкви – де дістати будівельні матеріали, олійні фарби, цемент?! На той час суцільного дефіциту, це дійсно була надважка справа. Відновлювали храм усією громадою. Старожил Мурафи Ольга Гаврилівна Коломієць згадує, що першим приймався за найтяжчу роботу – настоятель. Одягне робочу спецівку на підрясник і розвантажує цеглу або дошки.

Дивлячись тоді на цього заповзятого будівельника, навряд чи хтось міг здогадатися, що ця людина – архімандрит, має вищу світську освіту, а водночас і найвищу духовну – 1985 року він закінчив Московську Духовну Академію. На все воля Божа – у всій своїй красі та ще з новим позолоченим куполом, повстав відремонтований Успенський храм. Здалеку видно, як золотом виграє у сонячних променях, маківка сільської церкви. У архімандрита Антонія вистачило сил побудувати ще й просторий будинок біля храму, де й дотепер мешкає родина сільського священика. Біля церкви батюшка та його паства посадили алею берізок, заклали квітники, які милували око. Справжній острівець Неба на благодатній мурафській землі. Й до сьогодні Владика Антоній не пориває зв’язків з мешканцями Мурафи. Як розповіли Валентина Василівна і Петро Григорович Пушкарі, на храмові свята до Хмельницького приїздять делегації тамошніх вірних. Приїздять щоб зустрітися та одержати благословіння від улюбленого Архіпастиря.

Є, на жаль, люди, які по своїй натурі здатні тільки руйнувати. У Владики Антонія – інше покликання. Він з когорти будівничих. І не лише тому, що закінчив Воронезький інженерно-будівельний інститут. Не розкидати, а збирати каміння, бути зодчим – така його вдача.

Ця його вдача сповна дала знати про себе, коли в біографії священнослужителя відкрилася нова, Подільська сторінка. На Різдвяні свята 1989 року архімандрита Антонія було призначено секретарем Хмельницького єпархіального управління, благочинним І округу, настоятелем Різдво-Богородичного храму. По благословінню Високопреосвященнійшого Агафангела, Вінницького і Брацлавського архієпископа і Братславського, тимчасово керуючого Хмельницькою єпархією, архімандрит Антоній наполегливо прийнявся за нові та відповідальні справи.

У центрі Хмельницького, на вулиці Володимирській, стояв невеличкий, вєтхий Покровський храм. Православні подоляни вже давно хотіли бачити на цьому місці новий кафедральний собор. Справа ця зрушила з мертвої точки, лише тоді, коли до неї доклав свого серця і дбайливі руки архімандрит Антоній. Диву давалися подоляни, як все виходить у секретаря єпархіального управління. Ті владоможці, хто ще вчора і слухати не хотіли про будівництво православного собору, тепер ставали справжніми помічниками у цій богоугодній справі. Першим серед помічників став тодішній мер міста Іван Васильович Бухал. Його приклад небайдужого ставлення до головної будови міста наслідували й інші представники влади.
– З ласки Божої і під Покровом Пресвятої Богородиці – все можливе, будь яке добре діло здійснюється –, говорить Владика Антоній.

Свято-Покровський собор в центрі міста, що був побудований опісля семидесяти років руйнування і паплюження храмів, став не лише архітектурною окрасою Хмельницького. Покровський собор – свідчення одвічного пошуку нашим народом дороги до Храму, торжество всеперемагаючого Бога і Його ласка до нас, православних.

Народ Божий все помічає, співвставляє і оцінює. Виявленням людського визнання стало обрання архімандрита Антонія навесні 1990 року депутатом Хмельницької обласної ради. Знакова подія. От тільки не сподобалась вона тодішньому екзархові Філарету (Денисенко). Чорна заздрість не давала йому спокою – Владику Афагангела народ обрав до Верховної Ради, архімандрита Антонія – до обласної, а він, бідолашний, наскрізь заслужений, залишився без депутатського мандату. Філаретівські амбіції, егоїзм, заздрість вкупі з його “милісттю” до такої собі Євгенії Петрівни, котра сомочинно вирішувала в екзархаті кадрові та інші важливі питання – сіяли розлад у церковному житті та поневічили долі священиків, які “не прийшлися до двору”. “Аз воздам” – рече Господь. Харківський Архієрейський собор УПЦ 27 травня 1992 року зняв Філарета з посади Предстоятеля Церкви і почислив його за штат із забороною у священнослужінні.


 

© 2006-2010 Пресс-служба Хмельницкой Епархии УПЦ
При повному або частковому використанні матеріалів сайту посилання на сайт vladykaantoniy.org обов'язкове.

hosted by adgrafics inc.